Хованки
Сірий пил з під коліс розбавляє туман сутінкових кварталів.
Дехто Роберт впирається скронею у запітніле скло.
Його не хвилює, як раптом злісним поглядом хтось пропалить,
Бо Морфей вже за хвилю до того, щоб його загорнути у сон.
Вечір змінює день, крамниці змінюють фабрики.
Автобус ніби колиска для втомлених зміною тіл.
Індустріальні божки обирають найкращу тактику:
Приспати всіх ревом моторів, пропустили щоб вітер змін.
Роберт тут менше року, у місті, що гріється димом.
Невідомо чого чекати, не так ясно чого хотіти.
Весно радів тому, що вдалось пережити зиму,
Зараз би просто прижитись, як у ґрунті новому фікус.
Невідворотність долі та повороти в маршруті.
Спокуса і хитрість дрімоти десь на рівні змії.
Від втечі у Царство Ілюзії ніщо не тримає по суті,
Але раптом в віконних плямах він помічає її.
Вона сама ніби пляма зі своєю зеленою сукнею,
А очі – блакитні ліхтарики затьмарюють вічність доріг.
Та мить, і вона зникає, ніби дванадцять стукнуло.
Тікає кудись у провулки, в тумані лишаючи слід.
Миттєвість ця будить Роберта, як спалах у храмі темряви,
І манить його, ніби пісня сирен поміж гострих скель.
Водію він кричить зупинитися, думки у режимі стерео.
Він бачить світло попереду, сміливо пірнає в тунель.
Шумлять і вибішують вивіски, збивають його з фарватеру.
Він вишукує кожну молекулу в потугах намацати шлях.
Хто вона, щоб так сліпо йти за нею, як в битві за прапором?
Які сюрпризи ховає в очах і в прийдешніх днях?
На чужинця будинки шкіряться, стріляють очиськами-вікнами.
Невідомі фігурки байдужістю додають тривоги у грі.
Почувається, ніби боєць, проти волі у коло випханий,
І пірнає під першу ж вивіску, як у нору наляканий кріт.
Бар вітається тьмяним світлом, пахне бар байками і хересом.
Персонажі місцевого фентезі приросли до фортець-столів.
Вони із цікавістю дивляться на тих, що в їх царство вдерлися,
Наприклад на дивного того, що закляк і в дверях стоїть.
«Куди це я бовдур вляпався? Довірився власній тупості.
Усе це мені привиділось, не маю стояти тут».
Але невідома магія, не питаючи дозволу втрутитись,
Розбурхує кров застояну і примножує велич секунд.
І починаються пошуки, допитує Роберт барменів,
Розпитує лицарів келихів, шукає зелені нитки.
Усі вони ніби щось бачили, кидають безладними фразами.
Вона тут усім щось залишила, але не говорила ні з ким.
«Щоб почути щось адекватніше, певно треба змінити локацію.
Ці безумці мабуть сп’яніли від туману з чарівного скла».
Але в іншому барі те саме: в різні сторони вказують пальцями,
Із залізною вірою кажучи, що вона саме звідти прийшла.
Роберт не знає, де дітися – стрибає дворами і пабами.
Нерви дрижать ніби струни під віртуозно брутальним смичком.
Всім нутром розуміє, що він у руках цих кварталів забавка.
Та продовжує хід по кафешках дешевих, його м’язи не знають втом.
Вона була геть усюди, пані в яскраво-зеленому.
Розмови про неї ширяться, як луна між високих гір.
Вона жартувала з деревами, та лазила трубами-венами
А ще іграшкових ведмедиків у місцевий приносила тир.
З’являлася непомітно, дарувала та крала увагу,
Заходила через вікна і тікала крізь чорні ходи.
Вона викликала дощ, на чаї обертала брагу
І кожну важливу дрібничку ховала під кроною див.
А бідолашний Роберт ловив ті дрібнички в повітрі,
Врізався у стіни, де щойно ввижався потрібний прохід.
І в якийсь момент все-таки здався, бо не витримав трюків хитрих
І вичерпав всі молитви до усіх можливих богів.
І коли вже стемніло в кварталах, розчарований, стомлений Роберт
У рандомному стрьомному бар заливав низькосортний ель.
Не рахуючи навіть стаканів, він співав про якихось драконів
І в перервах волав завзято: «Оминайте цей клятий тунель!»
Збираючи хижі погляди, та сам вже цього не бачачи,
Опускався поволі додолу, як під вечір святковий стяг.
Вона доторкнулась до нього, вколовши ін’єкцію начебто.
Махнула зеленою сукнею і забрала його в забуття.
