(2)
У темі, яку підняла знайома, мене зачіпає нерозуміння контексту. Вона пише, що «в комментариях самые лучшие украинцы захлебнулись ненавистю в припадке нацизма». Дякую за поширення наративів російської пропаганди. До речі, визначення слова нацизм «трохи» інше, наводити його не буду. Звісно, що булити когось через мову — це не нормально, особливо зараз, коли потрібно консолідуватися навколо спільного ворога. Мільйони українців говорять російською, проте важливо розуміти, чому: через тотальне зросійщення протягом століть, через Емський указ та Валуєвський циркуляр, через насадження думки, що українська — це мова села та неосвічених людей, через депортації та розстріли української інтелігенції.
Взагалі ця дискусія показує якраз вразливість української мови в Україні. Тобі доводиться пояснювати, чому ти говориш не російською. Я русифікована в другому поколінні: моя бабуся говорить українською говіркою, а мати вже говорила російською. Існувати в російськомовному культурному просторі — це дізнатися про Територію А, Плач Єремії та Мертвого Півня вже у дорослому віці. Це рости на Вороніних, Дімі Білані, а потім слухати російський пост-панк. Це коли чуже стає тобі ближче, ніж рідне — те, що тягнеться за тобою історією родини. Це коли ти можеш зачаруватися величчю російської культури і знецінити власне культурне надбання: це коли умовна Марина Цвєтаєва здається більш значущою за Василя Стуса.
Усвідомлення травматичного досвіду важливе, як і намагання розібратися в тому, хто ти такий. Це складніше, ніж просто сказати, що немає ніякої різниці. «Какая разница» може бути в країнах, вільних від сусідства з імперським трупом, що повільно розповзається навколишнім і прагне зібратися докупи знову, відновити колишню велич, на кістках збудувати імперію.
Я часто думаю про слова Вітгенштайна: «межі твоєї мови — межі твого світу». Я не хочу, щоб мій світ був «русским миром». Я хочу пам’ятати історію себе, моєї родини, моїх земель та моїх поетів.
